Розглядаючи цю книгу насамперед як  інтимний літературний щоденник (ба більше – інтимний публічний щоденник), відчуваєш спокусу приміряти її на себе, порівняти із власним ненаписаним щоденником 2022-го – року, що перевернув світ для усіх українців. І мова не стільки про хронологію подій – як про ті емоційні сюжети, які розгортаються в серці й уяві письменника із загостреним  почуттям власної відповідальності перед часом. Бо ніхто не скаже твоєї правди за  тебе. Ніхто замість тебе не виграє твою найбільшу війну. Здається, як не напишеш – тебе розірве  або ж навпаки – швидкозмінні хроніки притлумлять  ті  чисті емоції, що й були істинним відгуком на події, і тобі вже ніколи не вдасться позбирати докупи  слова-перли, слова прозріння, ту первісну правду, яка тобі відкрилася.

Смолякова правда  близька мені, бо ж належимо до одного покоління, що тепер мусить самотужки  шукати свого місця в нових обставинах та облаштовувати власний шанець. Нехай цей шанець – за письмовим  столом й віддалений від фронту та на позір убезпечений від бомб ілюзорним прихистком «грубих стін»… Та недаремно на одному з сайтів я побачила фрагмент Богданового щоденника під рубрикою «воєнна проза». І це справедливо. Бо його основна тема: це людина – і війна, локальніше: письменник – і війна.

Кожний письменник нині має свій шанець, шанець Богдана Смоляка  – «серед записів і книжок, де не раз хоч і холодно, а зовнішнім вогнем не погрієшся…». Під час тривоги Богдан  перебирається до лазнички, що видається йому найбільш безпечним місцем у квартирі. Але власне тут – у вимушеній, але добровільній  ізоляції акумулюється сердечна напруга, загострюється слух, перечитуються улюблені автори чи, радше, це сторожке прислухання до найгостріших проявів цієї війни й рефлексії – як власний духовний опір руйнуванню Божого світу. Відтак  народжуються тексти – глибші й осяжніші за війну…

Я розповім вам про історію, яку прочитав.

Це історія про велике королівство, об’єднане силою зброї та харизмою свого покійного вже Короля. Об’єднане воно недавно, і в пам’ять про старі часи деякі частини королівства мають досить широку “автономію”, своїх спадкових правителів, і його мешканці дуже відрізняються один від одного як зовнішністю (через різні кліматичні умови), так і культурно (в тому числі і релігійно).

Це історія про драконів, які стережуть скарби. Їх небагато, вони дуже небезпечні. Але речі, які вони охороняють настільки цінні, що варто ризикнути і завітати до них в гості.

А ще це історія про те, що люди зайди на “своїх” землях. Вони просто витіснили/винищили їх попередніх мешканців (дещо схожих на ельфів Толкіна).

Але ця історія довга, тому ви дізнаєтеся і про те, що ці інші раси не жили тут завжди, а просто дуже давно втекли з своєї батьківщини від Тіні, що там виростала. Припливливони звідти на чудових білих кораблях, до речі (ще один привіт Толкіну).

Це історія про спадкоємця Короля, який через загибель коханої поволі втрачає сам себе, вчиняючи такі злодіяння і змінюючись настільки, що навіть найближчі для нього люди жахаються і подумують про втечу чи навіть зраду (що впринципі одне й те ж).

Це також історія про іншого спадкоємця, який задля збереження свого народу пішов на жахливі злочини, і зрештою став бичем цілого світу.

Це історія про загрозу. Загрозу, яка повільно але невпинно насувається з півночі. І колір цієї загрози — білий...

Це історія про ненависть й помсту. Ненависть настільки давню й глибоку, а помсту - таку виплекану, що у все це просто неможливо повірити (що й роблять переважна більшість людей, вважаючи що все що відбувається навколо — просто збіг кількох поганих обставин).

Це історія про Мечі, про Зиму, що не відступила навіть влітку, і продовжує насуватися туди, де її раніше ніколи не бачили.

А ще це історія про надію. Надію, що давні вороги зможуть забути свої образи і знайдуть хоча б примарний шанс врятувати свій світ.

Цій книзі ставлю балів 8/10, може навіть трішки більше.

Історія, яку я читала вже вдруге і дуже радію, що нарешті її видали українською. Бо, мабуть, це все ж моя улюблена книга автора

Головний «герой» тут один з найнеприємніших в літературі – «вдача в нього не приборкана і пихатий він жахливо. Ця гордість – його найгірший ворог. І останніми роками їй просто немає міри. Він гордий, як сам сатана. – І скінчить так само, як той».

І все б нічого, бо люди бувають різні. Але, на жаль, його роздуте его мало безпосередній вплив на всю його родину. І найбільше тут, звичайно, страждали діти.

Книга розділена на три великі частини, кожна з яких зосереджена на розкритті одного з них. Діти, як це часто буває в сім'ях, дуже різні, відповідно і очікування батьків, відношення і вимоги до них також.

Що було незмінно в усій книзі – так це самодурство головного героя Джеймса Бровді. Я думаю, читаючи, кожен впізнає у ньому риси когось зі свого оточення, нехай і дещо гіперболізовано, бо, на жаль, такі люди не лише в книгах, а й серед нас...

Щоразу, коли я читаю Кроніна, захоплююсь, як ємко він вміє розкривати персонажів, як сильно їм співпереживаєш, як вживаєшся в кожну історію

Для мене ця книга прекрасна – і як художній твір, і як посібник з людської психології.

На "Замок капелюшника" у мене пішов тиждень, а за відчуттями - наче прожила з героями додаткові кілька років. Кронін вміє затягнути читача на свою територію, створити повне відчуття присутності і тримати там, поки не дочитаєш )

Це роман про батька-психопата й аб'юзера з манією величі і роздутим его. Абсолютного монстра і самодура, без жодних принципів і норм. Який сам собі протирічить, експлуатує всю сім'ю і ніколи не визнає жодної провини.

Та про його сім'ю, яка в усьому цьому живе: і залежно від сили особистості, хтось намагається вибратися, хтось змирився. Але врешті майже в усіх різною мірою відчувається зараження цією монструозністю - бо важко лишитися нормальною людиною, коли десятиліттями перебуваєш в цьому абсурді, пеклі й несправедливості. Особливо, коли це дитина, яка зростає у такому вихованні.

Чого не вистачило: розвитку персонажів. Хороші лишаються хорошими, погані - поганими, герой - психопатом. В якийсь момент його жорстокість вже перестає вражати (але бісити все одно продовжує). Мені здається, якби додати йому дрібку людського, було б цікавіше.

Але це типова риса Кроніна - негативні персонажі у нього завжди вчиняють погано, позитивні - добре, і так здебільшого триває до кінця.

І ще мені було б цікаво прочитати, яким чином герой став таким - точно не на рівному місці, точно щось його таким теж зробило. Але про це в романі ані слова.

В цілому ж книжка офігенна, потужна, моторошна, кінематографічна і талановита. А фінал мене просто розтоптав і знищив 🤯🤯🤯.

Інколи хочеться такої сімейної саги на 600 сторінок, щоб в ній сховатися і потім ще думати про цю історію якийсь час, бо вона не відпускає. Книжки Кроніна для такої мети пасують ідеально.

P. S. До речі, подумалося ще таке - про назву. Багато хто пам'ятає цю книжку за російським перекладом, там вона називалася "Замок Бровді". Українською - як в оригіналі - "Замок капелюшника". Різниця в одному слові, але насправді вона колосальна.

Герой пишався своїм прізвищем та родом, і навпаки - трохи соромився і посміювався, що мовляв, аж така велика людина заробляє на життя продажем капелюхів. Для нього "капелюшник" був фактично матюком. Тому звучить це десь так:

"Замок (великого і могутнього) Бровді"

"Замок (простого торговця з роздутим его) капелюшника".

Тобто перша версія перекладу звеличує героя-аб'юзера, а друга - фактично ставить на місце :)

Не дивуюся, що росіяни обрали перший варіант 🙂

“Цитадель” стала третьою книжкою Арчибальда Кроніна, яку я прочитала. І поки що вона на 3 місці, якщо складати ТОП-3. На першому, якщо цікаво - “Замок капелюшника”, на другому - “Зорі дивляться вниз”.

Ні, книжка насправді дуже хороша. Просто лікарська тема - не зовсім моя. А ще Кронін - сам був лікарем, і в романі він трохи захопився медичними деталями, описами хвороб і методами їхнього лікування. Через це мені місцями було нуднувато. Але в цілому роман ок - і взагалі його вважають чи не головним у автора.

Це книжка про молодого лікаря, який приїжджає на свою першу практику у віддалене містечко, сповнений ентузіазму і захоплений професією. Швидко стикається з корупцією і непрофесіоналізмом інших лікарів, які зі звички, задля наживи, або просто від ліні прописують зайві ліки, і роблять ще багато різного. А він, новенький і недосвідчений, постає перед дилемою - стати таким самим, чи бунтувати і втратити роботу і можливо усю подальшу кар’єру.

Ну і далі 400 сторінок героя кидає від ідеалізму до пофігізму і бажання наживи. Змінює місця роботи, оточення і принципи. Про це власне і книжка - про виклики, з якими стикнувся лікар впродовж кар’єри, як він це сприймав, як у нього були справи з совістю, і як це сприймала його молода дружина.

Нарешті я побачила у Кроніна не чорно-білого героя, а живу реалістичну людину, з сумнівами і ваганнями, яка змінюється під впливом обставин і бажань. І таку саму живу його дружину. І це було прекрасно.

Без спойлерів тут особливо не розпишеш, тому відгук буде короткий. Коротше, книжка в цілому зайшла. Якщо добре сприймаєте медичні теми - вам взагалі має сподобатися. Але якщо обираєте, з якої почати читати Кроніна, краще візьміть “Замок капелюшника”.

А я просто радію, що маю ще 4 непрочитані книжки цього автора. Але читати Кроніна треба дозовано, тому поки не чіпатиму, хай це буде “на новий рік” )

І одненьку цитату ще лишу - як приклад, як автор змальовує образи персонажів:

“Вона мала вигляд жінки заможної, доглянутої, яка не дозволить і пальцем торкнутися без належного огляду кутикули”.